Перемога

Що відзначаємо, читачу? Я щось ніяк не можу зрозуміти, що це за свято таке, розмазане між 8 і 9 травня часовими поясами?

Ти мені поясни, будь ласка, бо я ніяк не можу зрозуміти. Тисячі кілометрів хрусту кісток під ногами, червоний від крові людини грунт, чорне від злітаючої землі небо, океани сліз, мільйони розірваних на шматки материнських сердець, сотні мільйонів покалічених тіл та доль... брат на брата - вони на різних мовах ненавидять один одного, хоча жодного разу не бачилися. Як? Як можна святкувати ЦЕ? Матері, що віддають дітей на розстріл заради того, щоб не видати вбивцям пораненого вбивцю, який оклигає і знову полетить вбивати? Втопити власними руками свою новонароджену дитину заради того, щоб твої "побратими" й ти успішно втікли від гонитви?

Я не розумію, чесне слово. Вбивство заради вбивства, щоб скоїлися ще сотні вбивств - нагромадження жахливих дій заради моторошної, незрозумілої цілі.

Суть пекельної машини під назвою "війна" - це вбивати більше противника, щоб той припинив вбивати. І щоб начепити на груди почесне звання кращого вбивці - зліснішого, жорстокішого та масовішого. Що це?

Два страшних монстри міряються, хто безжалісніший - і де ж тут подвиг? У чому?

Брат на брата...

І не виправдовуй, будь ласка, що хтось почав перший - в обопільному вбивстві немає правих. Порийся у фактах - ти загрузнеш у взаємних звинуваченнях, але правого не знайдеш. У війні не може бути правих. Війна - це не геройство. Це біль та приниження згвалтувань, де біль звучить усіма мовами. Це вмить стати безхатьком та жебракувати серед таких самих - голодних і вбогих, озлоблених та знедолених, серед уламків свого колишнього світу. Це втратити орієнтир та захлинутися в кривавому цунамі, та перестати довіряти навіть собі самому. Це бути поглинутим та вкиненим в пекельну машину, тому що все одно вб'ють: свої або чужі. І вибору немає...

А він має бути. І він має бути очевидним - зброю в руки не брати. Нікому. Ніколи. За жодних обставин. І лише коли всі-всі-всі складуть зброю - лише це можна буде назвати перемогою. І це буде правильно. Утопія... За це "правильно" тоді  вироком була смерть. Правильним бути важко, тому що найчастіше це означає - бути іншим, не таким, як усі. А це тільки на словах та у фільмах легко. А на ділі: вигнання здаватиметься порятунком, навіть не вироком. Але швидше за все, покарання - розтерзання натовпу за цей вибір.

Але ж 3 чверті століття тому, коли два монстри, які вважали себе богами, вирішили підживити свої его та задовільнити імперські замашки поділити світ - ось тоді, якби світ був ідеальний і в ньому панував би Бог, а не диявол - тоді два народи замкнули б в одній камері психлікарні двох божевільних. Нехай би в гамівних сорочках, безпечні для планети, вони б ділили свою палату. І тільки це можна було б назвати гучним словом "Перемога". А роки пострілів, вибухів, страху і болю, які завершилися фактом: той, хто вбивав більше й безжалісніше, раптово став героєм, - це не перемога.

Тут бенкет сатани, він править бал. Тут Бога немає.

І хай вибачать мене ветерани та їхні діти.

Я не визнаю це святом. Я не бачу тут подвигу. Я бачу тут одне суцільне горе. І не святкувати нам треба, читачу, а надіти траур. І не на пікнічок з шашличком та горілчаними напоями поспішати. А падати на коліна і молити Бога про одне: НІКОЛИ ЗНОВУ!