А нам з тобою своє робити

Я обожнюю спілкуватися з людьми.
Це з моєї екстравертної частини: я легко заговорю з незнайомою людиною, та підтримаю розмову зі співбесідником різного віку.
Кожна така бесіда, коли ви один на один, насичує мого внутрішнього інтроверта: дає величезний простір для копалок, заморочок та роздумів.

Вчора мала час на те, щоб поспілкуватися ну з дуже цікавою людиною. Йому вже добряче за 60, мабуть навіть за 70.

За його вік йому дісталося пожити не те, щоб в різних віках, а навіть в різних епохах: в СРСР, в 90ті та в сучасній Україні.
Найцікавіше те, що ця людина уособлює найвірніший, на мою думку, спосіб життя: просто жити. Не замислюючись, а як, а що.

Він залишив питання політики, економіки etc зовнішньому світу. І просто жив. Ростив та виховував дітей, заробляв, підробляв, піклувався про родину. А головне — пристосувавався до зовнішніх обставин, просто приймаючи їх: ну, то сьогодні буде так. Ось так просто.

"А нам з тобою своє робити", — співає Вакарчук та іде в політику. А хтось живе, робить своє, і нікуди не іде.

І можливо мій співрозмовник не залишиться в історії музики, політики, мистецтв тощо. Але йому вдячні діти, обожнюють онуки. І, чесно кажучи, думаю, його любить Бог. Бо таких людей мало: тих, що живуть за правилами Життя, можливо навіть не усвідомлюючи цього. Таких береже янгол-охоронець, і вони завжди мають все необхідне.

Ні, не дорогі авто та мільйони підписників. Вони мають дах, їжу, одяг. А ще — здоров'я та довголіття. Без дорогущих лікарів, ретритів та психотерапевтів.

І саме так воно працює: дотримуєшся правил ти — і дадуть тобі все, що потрібно. Не нарікаєш на вселенську несправедливість, а просто проживаєш свій досвід — отримуєш більше. А як ще робиш добро... А ось про цю найвищу нагороду я навіть не мрію.

Хоча ні. Мрію. Але на відміну від сивого та не по літах активного дідуся, майже нічого для цього не роблю.
А ти?