ШЛЯХ

Я обожнюю спілкуватися з людьми. Це з моєї екстравертної частини: я легко заговорю з незнайомою людиною, та підтримаю розмову зі співбесідником різного віку. Кожна така бесіда, коли ви один на один, насичує мого внутрішнього інтроверта: дає величезний простір для копалок, заморочок та роздумів. Вчора мала час на те, щоб поспілкуватися ну з дуже цікавою людиною. Йому вже добряче за 60, мабуть навіть за 70. За його вік йому дісталося пожити не те, щоб в різних віках, а навіть в різних епохах: в СРСР, в 90ті та в сучасній Україні. Найцікавіше те, що ця людина уособлює найвірніший, на мою думку, спосіб життя: просто жити. Не замислюючись, а як, а що. Він залишив питання політики, економіки etc зовнішньому світу. І просто жив. Ростив та виховував дітей, заробляв, підробляв, піклувався про родину. А головне — пристосувавався до зовнішніх обставин, просто приймаючи їх: ну, то сьогодні буде так. Ось так просто. "А нам з тобою своє робити", — співає Вакарчук та іде в політику. А хтось...

— Боже, припини це! Господи, чому люди кажуть, що ти — добрий, милосердний, а цей жах ніяк не скінчиться? Знаєш, я пам'ятаю, як в дитинстві плакала біля нічного вікна. Мені так хотілося, щоб батько мене любив. Щоб матері не було все одно. Я хотіла ковбасу, ляльку та сукню. І щоб мене обов'язково любили! І я не розуміла: як так, Бог же добрий? Ну чому Він не змінює це? Я ж дитина, і я прошу... А у відповідь дзвеніла нічна тиша. І не було нікого, щоб допомогти мені знайти відповідь. І я забула Бога, забула ті сльози. Не було ні ляльки, ні сукні, ні навіть їжі. І ось знову. Болить душа. Я знову хочу пошепки кричати. Мені не потрібна сукня, лялька та тим паче ковбаса. Мені потрібен мир та спокій. І щоб мене любили. Та знаю: у відповідь дзвенітиме нічний серпень. І не тому, що Бог мовчить. А тому, що ця серпнева стрекочуща кониками нічна тиша — це і є відповідь. Цей жах життя не скінчиться. Ні зараз, ні потім, ні колись. І не тому, що Бог не милосердний. А тому, що в цьому світі пан...

На цій планеті, де все виміряно та пораховано часом та відстанню, є місця, де час навіть не існує. Це не містифікований Бермудський трикутник, це там, де пекло виривається на поверхню: наче активний вулкан, що знищує все, до чого наближається. Там час розтягується, спотворюючи картинку світу, звуки та звичний хід думок, перетворюючи їх на тягучий похмурий кисіль нескінченного й нещадного мороку. Там, у тому пеклі, зникають кольори та фарби. Ні, там настає ранок і весна, але вона проходить повз: наче людина живе, а життя окремо. Воно світиться, сяє, але не для бранців мороку. У тій непроглядній темряві є лише один промінь світла: надія, яку запускає молитва. Ти пам'ятаєш, коли вперше тобі сказали "молися"? Начебто й не з тобою все це було. Ви з дружиною тоді приїхали до Друга на точки. Дуже хотіли дитину, але не виходило. Ось тоді вперше ти й почув про свої гріхи та гріхи предків, та про молитву. Але так безглуздо прозвучало тобі це слово тоді — молитва. Якось наївно. Ну щ...

Це був звичайний весняний день. Як завжди, наступив ранок, замінивши собою ніч. Світило сонечко, надсилаючи землі перші промені тепла. Так, це був звичайний робочий день. Люди робили кожен свою справу, несучи кожен свій щоденний, пожиттєвий хрест. Та жінка була інакша. Вона намагалася не виділятися з-поміж інших, розмовляти незвичною для неї мовою та поводитися ніби буденно. Але щось її видавало. Може, трішки полохливий погляд. Може, те, що вона була зовсім не тутешня. Може — занадто правильна, підручникова мова. Вона прийшла з дитиною за руку на запах свіжого, щойно спеченого хліба — продавчиня жодного разу досі не бачила її тут. Продавчиня у віконці кіоску, що знаходився при вході у хлібний цех, одразу зрозуміла — біженка. Ця не схожа на місцевих жінка тікала від чогось страшного, дуже страшного. Але вона так смішно втягувала носом повітря, так зачаровано тримала в руках свіжу буханку хліба, з таким захопленням дивилася то на хліб у своїх руках, то на продавчиню, що в останної дрогну...

Вони знають, на що йдуть. І ми знаємо. Не потрібно мені розповідати казочки, що "ми нє зналі". Всі все чудово знають. Якщо ти отримуєш наказ "вбивати" — то це ніщо інше, як вбивати. Цивільних, серед яких жінки та діти, військових, іншої віри — це вбивство людини. Якщо тобі сказали, наступати, а попереду кордон з іншою державою — то ти загарбник. У всього є своя назва. Кожен обирає свій шлях, кожен має вибір. Цю свободу обирати нам, людям, дав Господь Бог. Потім Він не спитає, а чим ти мотивувася. Спитає: вбив? Він не спитає, чи крав ти з голоду, чи заради втіхи. Спитає: крав? Та не спитає, а скільки, чоловіче, ти був без жінки чи що то за жінка була перед тобою: українка, єврейка, китаянка, чи вважав ти її за людину. Спитає: ґвалтував? Потім і нас, спостерігачів, так само судитиме Суддя: чи бажав смерті іншому? І не питатиме: в яких умовах жив, чи боявся, чи втрачав... І відповідь тут може бути: так чи ні. Це і є вибір. А все інше — від лукавого. Нам всім доведеться...

Знаєш, я дещо зрозуміла десь приблизно 7 хвилин тому. Я написала гнівний пост у соціальні, де пройшлася з ненавистю по знайомих. Я могла б його ще дописати та сміливо викласти, викликавши ще хвилю ненависті та агресії. Аж щось мене спинило. І я зрозуміла: я не можу використовувати безцінний дар володіння силою слова, даний мені Богом, щоб руйнувати та підсилювати весь цей людський жах, щедро залитий кров'ю. Це земне — землі й залишаю. Десь 7 хвилин тому я почала пригадувати, що я вже бачила та відчувала. А я бачила, як фраза "Господи, допоможи!" допомагає виїхати легковій машині з глибокої калюжі, в якій вона вже застрягла — так, наче якась невидима сила просто виштовхнула її з проблеми там, де вже час був кликати трактора на допомогу. Бачила, бо в сиділа в тій автівці. Я бачила, як вогнепальна зброя ще більше розпалила агресію наркозалежного, який вже хотів був накинутися на двох жінок з дітьми та чоловіка, а "Отче Наш" змусив його піти — вже тоді, коли зброя в...